«Обе…», або «Подарунок до школи»

Спалах страху. Нежаданий. Нежданий. Стрімкий.

Пробудження.

І сіра півтемрява ковдри перед очима.  

Він відразу зрозумів, що Він тут – один.

Його залишили, забули, але Він не пам’ятав, із ким Він сюди прийшов.

То була не його квартира, або його власна – важко було згадати.

А тривога збуджувала.

Розгублений. Він підловив себе на думці: «Неправда, ніби люди чують биття свого серця, коли вони налякані». Бо Він злякався і не чув, і взагалі не відчував цей нещасний орган. 

Тіло втомилось від задовгих снів, або, навпаки, від безсонних днів. 

А тривога зростала наче ерекція зайвого розуму.  

Не знімаючи хибний захист легкої ковдри з обличчя, Він перебирав останні спогади. Літній день. Громади білих хмар. Озерні катери. Набережна. Дівчина.  

Дівчина стояла на пристані, одягнена у блакитну кошулю та штанці кольору кави з молоком. Рукави сорочки були закочені вище ліктів, підкреслюючи красу її рук.

А вітер грався з її темно-каштановим довгим волоссям, яке сяяло рудим на сонці.

Дівчина посміхалась, щиро та красиво.

Її усміхнені карі очі бажали охопити весь світ.    

Така красива.

Зараз йому хотілося б її з’їсти, чи хоча б укусити. Хоч би разочок.

І він намагався згадати ім’я красулі, але не міг, або наче ніколи не знав.

« – Я – Миха. Михайло Швець, Михайло Швець, Михайло Швець» – повторював він крізь важкий хаос думок.

Хотів сказати, але не вимовив.

Так бувало тільки уві сні.

Мабуть, сон.

Однак, що ж тоді було реальним – де він загубився?

Пригнічений, наляканий, він задрімав.

Упав у безмір забуття.

Він лежав, не розуміючи хід часу. Однак, у якийсь момент, відчув присутність.

Почув голоси – недобрі, незрозумілі.

Миха прислухався.   

– Тиждень тому була… таке відчуття… наче хтось дихає… важко дихає… І бурмоче… Просто, захотілось втекти…  

– Якби тут хтось ховався – я би його убила, – казала інша. – Я так утомилася.

Дві жінки. Подруги чи сестри, або мати і донька.

Вони не звертали на нього жодної уваги. Не бачили його.

Або вони були примарами, занадто живими і не схожими на сон.

Миха замружився.

Він знову, у думках, побачив дівчину у блакитній сорочці: тепер вона не посміхалася.

« – Обе…» – дивлячись на нього, вона розгубилась.   

Знову забуття.

– На стіні написано… – театрально почала одна з тих відьом, примара. – «Дев’ять дев’ять дев’ять»… Нижче… «Тому що дев’ять дев’ять дев’ять – це завжди шість шість шість»… Ще нижче… «АнтиПі. Срібний-Перетин-Життя».

Сонний параліч. Так невчасно.

Миха не міг поворухнутись. Тепер він лежав на спині, але ноги були зігнуті в колінах – застигли в тій позі.

« – Обе-е…» – голос дівчини зі спогадів пройшов крізь його сон-несон.

« – Що таке обе?» – намагався сказати.

Знову не зміг.

Заснув.

Чи один сон змінився іншим.     

Взгііік-інх. Складна драбина втаранила підлогу. 

– Скільки тут мішків з речами! І старі дивани! – голос чоловіка, ще одна примара. – «Мукання», «зітхання» – повітря виходить.  

– Я чула рухи, – сказала молодша жінка.

– Може, миші? – спитала інша.

Вони робили вигляд, що Михи не існує. Чи так гралися з ним.

Доки він про це думав, почав засинати.

« – Обе-ер-е-ежно!» – казала дівчина зі спогадів.   

І він заснув.

Йому здавалось, наче він перетворився на цілий всесвіт, пустий та мертвий, обмежений границями поганого тіла.

Зовні лежав зовсім інший світ.

– Навіщо ти без мене приходила?

– Вимірювала коридор, – відповіла молодша. – І таке… Видіння… Крізь стіни бачу:  людина, мертва чи хвора, почала підійматися з мішків… там… біля дивану… Я зайшла… Зрозуміла, що там коліно під тканиною… Підійшла, стала розгрібати все, і ось…   

– Мумія?

– Його рот… кров тут… бачиш, у роті?

– Викликаю поліцію, – почала старша.

– Яка «поліція»? Ви прогавили – півроку, чи скільки, воно тут лежало… – сказав робочий-ремонтник. – Хочете, щоби вони вас звинуватили у чомусь?

– Взагалі-то, казали, що хазяїн, божевільний, крав тіла жертв нещасних випадків, – помітила молодша жінка. – То не якісь «убивства».

– Треба віднести цього до вісімнадцятої школи… Праве крило… Там багато покинутих приміщень… А в мене – всі ключі. Бо я для них там-сям ремонтую, – робочий продовжив. – Він там багато років пролежить… – посміхнувся й додав. – Навряд він звідти вилізе…

– Мені ситуація максимально не подобається, – нервувалася молодша. – Таке відчуття, що він, мертвий, іноді хоче щось сказати і не може… Господар – хворий покидьок… Я не знаю, як тепер дивитися покупцям в очі…

– А скільки тут кг? – спитала старша.

– Думаю, десь вісімдесят, – відповів робочий. – Втрьох і віднесем.

– Віднесемо, – погодилась друга. – До школи… 

МАКСИМ ВАЗАНОВ, 2024